picterman

https://uamodna.com/articles/velyka-zagadka-nacionaljnoyi-uspishnosti-ch1/?utm_source=daily&utm_medium=email&utm_campaign=20190709

8 липня 2019
Влодко

Швидкість перебігу хімічної реакції залежить згрубша від трьох чинників: температури, концентрації реагентів (для твердих речовин аналогом концентрації є площа активної поверхні, а для газоподібних – їхній тиск) і наявності каталізатора. З першими двома чинниками наука в цілому розібралася вже півтора століття тому, а ось із тим третім…

Його дія виглядала схожою до дії чарівної палички, здатної спричинювати зміни самим своїм дотиком. Каталізатор позірно не бере участі в реакції, залишаючись кількісно незмінним по її закінченні, проте від самої його присутності швидкість процесу зростає багаторазово. Ба більше: несхожі між собою речовини не раз здатні однаково успішно каталізувати ту саму реакцію, а до списку найпотужніших каталізаторів входять уславлені своєю хімічною інертністю платинові метали.

«Ціна проблеми» є надзвичайно високою – на неї «зав’язані» добряча третина хімічної промисловості й численні харчові, біологічні, медичні технології, включно з методами лікування низки небезпечних хворіб. Над розв’язанням загадки каталізу працюють тисячі фахівців, у цій царині роздано понад десяток Нобелівських премій, тож морок таємничості потрохи відступає. Нині ми знаємо, що слово «каталіз» є спільним прізвищем цілої родини різнопланових явищ; створено теорії різних типів каталізу, для багатьох із них розроблено математичний апарат та проведено кількісні розрахунки тощо. Проте дотепер всі нові каталізатори знаходять лише дослідним шляхом; хоч як докладно знаючи фізичні, хімічні та біологічні властивості певної речовини, неможливо з вірогідністю передбачити її каталітичну поведінку в тій або іншій реакції на підставі суто теоретичних міркувань. Прогностична теорія каталізу досі відсутня й, можливо, вже ніколи не буде створена, враховуючи як стрімко, сливе із кожним новозбудованим андронним колайдером, людський розум втрачає здатність щось пояснювати в довколишньому світі.

…Так сталося, що окрім проблеми української мови автор цих рядків жваво цікавиться ще багатьма різними речами, більшість з яких сьогодні явно «не в тренді», як-от: молекулярна фізика та фізична хімія, латиноамериканістика, металургія, матеріало- та музикознавство, інформатика з кібернетикою, геохімія, етнологія, теорія еволюції тощо. Проте є в цьому наборі зацікавлень одна провідна тема – комплексна, розташована на роздоріжжі розмаїтих наук: питання про те, які чинники зумовлюють успішний та особливо успішний розвиток суверенних суспільств. (Варто уточнити, що в такій постановці проблеми важливим є не політичне поняття суверенітету, а фактична здатність соціальної системи розвиватися оригінально й незалежно від свого оточення – формально несамостійні спільноти не раз можуть володіти такою здатністю, а формально незалежні, навпаки, її гублять.)

Такі чинники теж можна поділити на три основні групи. Ну, по-перше, для розвитку безперечно потрібні ресурси. До останніх належать як природні (географічне розташування, доступ до морських узбережь та транспортних артерій, кліматичний та рекреаційний потенціал, родючі ґрунти, корисні копалини, біорізноманіття тощо), так і, сказати б, рукотворні чинники (інфраструктура; промисловий, науково-технічний та культурно-освітній потенціали; комунікаційні мережі, історико-архітектурні пам’ятки, корпус фахівців із різних галузей діяльності й т. ін.). Причому переважна більшість антропогенних ресурсів потребують постійної праці для свого підтримання та оновлення й, полишені без належної уваги, мають здатність перетворюватися з рушіїв суспільного поступу радше на його гальмівні чинники.

Протягом століть наявність або відсутність таких ресурсів були, відповідно, Божим благословенням або незмивним прокляттям для націй; за володіння ними точилися запеклі дипломатичні змагання й криваві війни. Поширена думка про те, що в постіндустріальну добу роль ресурсного фактору поволі зменшується, проте непоодинокі факти спонукають думати, що справа стоїть якраз навпаки. Взяти для прикладу останні голосування в Раді Європи, де одна ду-у-же багата на ресурси держава так успішно запхала свою трубу в найінтимніші органи євроспільноти, що та в екстазі радо позбулася разом із економічною ще й моральної цноти…

Проте вже за давніх часів зауважено парадокс феноменально успішного розвитку низки країн із украй обмеженою, або й практично відсутньою ресурсною базою: від стародавньої Фінікії та античних Афін – до сучасних Сінгапуру, Ізраїлю, Голландії тощо. Вважається, що в цьому випадку спрацьовує друга група чинників поступу, а саме – ефективні, «правильні», відповідні до природних людських мотивацій закони функціонування суспільства. «Класичним» тут уважають корейський приклад: та сама нація була випадковим чином поділена на дві половини, кожна з яких розвивалася за власними законами… й сьогодні одна половина Кореї демонструє гротескні форми відсталості й несвободи, а друга є заможним лідером планетарного науково-технічного поступу.

Звісно, не самим лише південним корейцям адекватне визначення цілей, пріоритетів та правил гри допомогло досягти вражаючих успіхів. Власне кажучи, ціла ліберальна парадигма тримається на простому принципі: встановити правильні закони – й мати терпіння дочекатися наслідків їхньої дії… До цієї ж, другої групи чинників поступу ми схильні відносити (що не є, можливо, цілком слушним у теоретичному сенсі) наявність сильних, мудрих, обдарованих харизмою лідерів, які очолюють націю на крутих поворотах її історичного шляху. Аби переконатися в здатності окремих осіб змінювати долю цілих держав варто пригадати бодай постаті К. Ататюрка, Ф. Рузвельта, К. Аденауера, Ф. Кастро, Лі Куан Ю та ін.

Що ж стосується третьої групи чинників… Про них майже не згадують «класичні» підручники з економіки, політології, теорії держави тощо, та й «некласичні» мають достоту клопотів з їх виявленням та висвітленням. Дія цих чинників не раз виглядає парадоксальною, тому автор просить дозволу проілюструвати реальність цього явища кількома доволі розлогими прикладами – таким-бо важливим для порятунку мови є це позірно «абстрактне» питання.

Моя трудова біографія починалася за часів, як тепер кажуть, «пізнього застою». Ще не маючи для порівняння досвіду життя в незалежній Україні, я вважав тодішню радянську дійсність сірою й безперспективною, а тому шукав якогось світла в кінці тунелю, на яке можна було принаймні орієнтуватися духовно. Аж ось почув захоплені відгуки знайомих, яким довелося побувати в «республіках Прибалтики»* про «майже європейське» життя-буття їхніх мешканців.

Формально на берегах Балтики будували такий самий соціалізм, як і де-небудь у російському Нечорнозем’ї, але… В литовському колгоспі гноївку вивозили на поля чітко за складеним графіком, а не тоді, коли колгоспний водій виходив із запою… В латвійському містечку всі ліхтарі на вулицях світилися, перехожі нехибно влучали сміттям у правильно розставлені урни й перетинали сквер лише по доріжках… Естонський рибалка після тяжкої праці в штормовому морі попускався у затишній кав’ярні за келишком смаковитого Vana Tallinn, замість під п’яні матюки пустити по колу «півлітру з горлá» десь на ящиках за гастрономом… З багатьох таких нюансів сукупно складався привабливий і дуже відмінний від звичного радянського стиль життя, хай під радянськими прапорами та з радянськими інститутами. Складником цього стилю була, звісно, й непохитна вірність трьох маленьких народів своїм національним мовам та намагання вирішувати всі проблеми в колі носіїв цих мов, а не «на всесоюзному рівні» абощо.