picterman

окрім карикатурності в фільмі вразила "загадкова американська душа" - на новій побудованій станції одразу організувалися якісь банди бандюганів контрабандистів алкашні та "небажаних з питань безпеки для відвідування поверхів та відсіків" і "демократична влада" нічого з цим не робить навіть коли керівник медвідділення "забухав" і пішов до алкашів та волоцюг - "це його вибір", сказав капітан корабля...


"Щоб продемонструвати свою незгоду з нашою системою, американська преса описує Сингапур "чистим наче після дезинфекції". Сингапур, який виявився ефективним, вона називає "бездушно ефективним".
Американські ліберали критикують Сингапур не через те, що їх турбує демократія та дотримання прав людини для наших трьох мільйонів населення, а через те, що вони вважають, що ми подаємо Китаю "не той" приклад."
Лі Кван Ю "З третього світу в перший" 2 том

Про відносини, низьку народжуваність та імміграцію:

33% сінгапурських чоловіків не одружені ... Їм це подобається. Я не розумію, чому. Звичайно, відносини без шлюбу не мають на увазі відповідальності. Чи добре це для суспільства? Я так не думаю...
Без нових громадян ми будемо останні з могікан. Ми зникнемо. На щастя, наші стандарти і рівень життя залучають людей, але це створює проблеми для нас.
Нам кажуть: "я увійшов в кав'ярню, а прибиральник не говорить англійською". Але якби прибиральник не прибирав кав'ярню, не було б кухарів, не було б бізнесу, кав'ярня б розорилася. І ви бачите, як вони працюють, як їхні діти лізуть зі шкіри, щоб вивчити англійську. Кращі учні в школах - це індуси і китайці.
Ми повинні зробити внутрішній прорив. Якщо ми не доб'ємося збільшення народжуваності до 2.1%, ми завжди будемо залежні від імміграції. А це не так легко. Через 30-50 років китайські міста будуть пропонувати такий же рівень життя, що і Сінгапур.
Уже зараз європейські діти служать в нашій армії. Багато наших жінок виходять заміж за європейців. Наступне покоління буде говорити, як ми, вести себе, як ми, вони будуть належати до нашої культури, але етнічно вони будуть інші. Так відбувається в усьому світі. Тільки Японія не бере іноземців.

Про роль жінок:

Вже моя власна дружина не традиційна дружина. Вона освічена, працювала, у неї була професія. Але вона намагалася бути ще й бабусею.
Зараз діти не хочуть жити з батьками. Але ми намагаємося, щоб вони жили хоча б недалеко від батьків. Якщо молода людина представить свою наречену майбутній бабусі, ця бабуся подбає, щоб у нього виросли хороші діти.

Про одинаків:

Багато людей і після 30 років насолоджуються самотнім життям. Моя донька одна з таких людей. Що я можу зробити? Коли їй було за 30, моя дружина говорила їй, що тобі треба б стати місіс, а не міс. Донька не сприймала це серйозно. Тепер їй за 50, її мати прикута до ліжка, і ми всі живемо в нашому величезному будинку, за яким я доглядаю сам. Поки вона в порядку. Але що з нею буде, коли ми підемо? Я бачив, як вона готує. Вона пхає лосося в мікрохвильовку! Ви ж не можете так готувати день у день! Але таке життя, це її вибір. 30% наших жінок живуть так само. Я не маю права скаржитися, але суспільство буде змушене рахуватися з наслідками такого способу життя.

Про альтернативу правлячої партії і талантах, потрібних в уряді:

Поки у нас є талановиті люди, я спокійний за майбутнє. Чесність - основна якість управлінця. Вміння, досвід, бажання працювати - найважливіші якості. Чи можемо ми зробити двопартійну систему, щоб друга партія була такою ж гарною, що і правляча? Ми повинні будемо прошерстити всю країну, щоб знайти потрібну кількість талановитих людей. Давайте припустимо, що з 30 тисяч народжуються 1000 видатних немовлят, придатних до роботи в уряді. Але чи всі вони можуть працювати там? Потрібен талант, потенціал, вміння працювати з людьми. Це складна робота.
Моє покоління було позначене печаттю долі. Ми боролися з комуністами, були змушені об'єднатися з Малайзією, щоб потім піти від них, тому що вони почали будувати малайську Малайзію. І ми повинні були створювати нову систему, щоб вижити. Нам потрібно було вибрати найрозумніших з 3.2 мільйона чоловік, щоб змагатися з Китаєм, який вибирав найрозумніших з мільярда чоловік. Хіба б стали вони нас слухати, якби ми говорили нісенітницю? Вони говорили з нами тільки тому, що ми говорили здорові речі.
А тепер, коли ми бачимо, як Шанхай розвивається як Сінгапур, ми знаємо: вони вивчили наш успіх. І вони можуть робити речі краще нас. Подивіться на Пекінську олімпіаду: вони виростили 40 мільйонів квітів у горщиках, які всі розпустилися до потрібної години. Це означає, їх фермери змогли це зробити. Я дивлюся на це і кажу "вау", однак звідки це прийшло? Від нас, з маленького Сінгапуру. І це дає нам шанс. Ми як і раніше можемо йти в Китай і робити там бізнес. Але нам потрібно мати дуже якісних людей, щоб робити там бізнес.

"Кен Сві (перший міністр збройних сил Сингапуру), якого ніколи нікому не вдавалося зламати, написав у своєму зверненні до ради оборони:
"Нерозумно купуватися на демпропорцію у чисельному складі населення Сингапуру та інших сусідів. Головне не кількість населення, а боєздатність армії... Після п'яти років обов'язкового призову до війська, включаючи резервних військовослужбовців, ми зможемо створити 150-ти тисячні армію. Залучивши до виконання різних робіт невійськового характеру людей похилого віку та жінок, ми врешті-решт зможемо створити армію чисельністю у 250 тисяч осіб віком від 18 до 35 років. Ми в жодному разі не повинні недооцінювати військового потенціалу нехай невеликого, але енергійного, добре освіченого та свідомого населення."

Із поспіхом творячи армію, ми мусили в жовтні 1968 року пройти ще через один нелегкий період, коли в Сингапурі було страчено двох індонезійських "командос", які у 1964 році підірвали бомбу в банку на Орчард-роуд. Той вибух спричинив загибель трьох сингапурських громадян. Коли Таємна рада в Лондоні відхилила подані апеляції, президент Індонезії Сухарто відправив свого довіреного помічника, бригадного генерала, з петицією до нашого президента про помилування та заміну смертної кари ув'язненням. Ще до цієї справи кабінет збирався на нараду, щоб вирішити, що саме порекомендувати президентові. На той момент ми вже звільнили 43 індонезійців, затриманих за злочини, скоєні під час Конфронтації. У відповідь на благання Індонезії ми звільнили ще двох індонезійців, засуджених на смерть через бомбу, яку вони привезли до Сингапуру. Проте всі ці особи були схоплені, перш ніж вони наробили шкоди на відміну від випадку, про який ішлося вище, коли загинуло троє цивільних. Сингапур був маленькою і слабкою країною. Якби ми здалися, принцип верховенства права не тільки на території Сингапуру, але й сусідніх країн втратив би свій сенс, і тоді на нас завжди можна було натиснути. Якби ми побоялися застосовувати закон тоді, коли британські військові частини ще стояли в Сингапур (хоч уже було оголошено, що в 1971 році вони звідси вийдуть), наші сусіди - чи то Індонезія, чи то Малайзія змогли б спокійнісенько безкарно ходити по наших головах після 1971року. Ось чому ми відхилили цю петицію.

Тих двох було повішено 17 жовтня."

Лі Кван Ю "З третього світу в перший" (с) 2 том