InnoTrans 2016 — нове у залізничному транспорті

Originally posted by noddeat at InnoTrans 2016 — нове у залізничному транспорті

От уже 4 роки я відвідую цю виставку, де демонструються найновіші досягнення у залізничному та місцями незалізничному транспорті. Може, нічого революційного з року в рік не відбувається, але еволюційно індустрія рухається вперед. Більшість розвитку — це розвиток «нутрощів», у дизайні же нічого нового особливо не трапляється, хоча не можна не помітити тенденцію збільшення площі скла, що означає більшу потребу в робочому кондиціонері. По суті, в сучасних потягах і трамваях небезпечно без кондиціонера влітку їздити, особливо у теплих країнах.

Тому трамвай Зіменса із тонуванням скла не здивував, навпаки, дивно, чого так не робили раніше?


Він буде їздити у місті Доха, Катар. Ось іще продукція Зіменса для країн Затоки — автоматичний метрополітен у Ріяді:




У той час як автомобільна індустрія дико працює над автоматичними автівками, на залізниці автоматизація чомусь обмежена метрополітеном. Не бачу жодної причини, чому здизайнити автоматичний трамвай чи потяг складніше, ніж автомобіль чи фуру (а вони вже є).

Із швидкісних потягів все сперлося у економіку (понад 300 км/год у жодній країні не вигідно їздити), тому поки шо потішили швейцарці. Швидкість їхнього потягу за світовими стандартнами не є високою — 250 км/год, але тримати він її буде у трансальпійському тунелі, найдовшому у світі. Це спільна розробка Швейцарської залізниці та Stadler-а:


Особливо потішили розетки: Швейцарія — єдина країна на континенті зі збоченим нестандартним типом розеток, про які з матюками дізнається кожен, хто відвідує цю країну. У потязі Цюрих—Мілан можна не матюкатися:


Іше продукція Зіменса для вженеєвропейців:


Дизайн дуже характерний для потягів Неєвропи, тут Зіменс не робить експериментів:


Маршрутка 21 століття, компанія Lohr для Страсбурґа:


Це електроавтівка, що вміє працювати як у режимі індивідуального авті для car sharing, так і у режимі маршрутки. Я тільки не зрозумів, чи передбачені у цій системі маршрутники, чи вона працює трохи як BlaBlaCar — ти рентиш авто та пропонуєш іншим підсісти по дорозі. Схоже, друге, тобто це машрутка без маршрутника.

Більше, ніж у минулі роки, тут техніки для будівництва і ремонту колій:








Вагон для транспортування потягів:


І стрілок:


Це останній звіт ІнноТранса у цьому блозі, дякую, що читали.

Попередні роки
2012
Трамваї та метропотяги
Локомотиви та потяги далекого сполучення
Регіональні потяги
Технічний транспорт

2014
Потяги
Міський транспорт
Технічний транспорт

Гешефт понад усе!

На Волині повністю висохло озеро Нечимне, яке надихнуло Лесю Українку на «Лісову пісню»

30 Вересня 2016 о 12:56

volynnews.com

Помирати «велике лісове бездонне, як говорили тамтешні люди, озеро» почало вже чимало років тому.

Не порахувати нарад і засідань, публікацій у пресі в пошуках шляхів його порятунку. Але, виходить, що насправді нам дуже байдужа наша ж спадщина, інакше б Нечимне таки врятували, пише «День».

Щоразу справа впиралася об якісь чиновницькі перешкоди, а озера, як і люди, один раз народжуються — один раз помирають. Про те, що озеро вже повністю висохло цього літа, і нині на його місці – зарості дикого рису висотою майже в людський зріст, повідомила Ольга Петрівна Бойко, котра завідує музеєм «Лісової пісні», філіалом Колодяжненського меморіального музею Лесі Українки. Його працівники і створювали тут експозицію.

Мешкає Ольга Петрівна у селі Скулин, що за кілька кілометрів від урочища Нечимне. Про екскурсії з нею домовляються по телефону, на роботу вона добирається велосипедом, скутером, а бува, що і пішки. У самому музеї постійно є доглядач. Бойко запрошує приїжджати сюди найперше навесні, бо тоді вся місцина навколо музею вкрита килимом анемонів. Влітку тут свої неповторності, а восени — багато опалого листя, яким дуже люблять гратися діти, вони часто тут бувають на екскурсіях. Цікавляться місцем, де народилася драма-феєрія «Лісова пісня» і поляки, бо скулинці вже багато років дружать з однією польською гміною з-під Хелма.

Недавно з Польщі передали у Нечимне два портрети Лесі Українки, виконані місцевими майстрами: один – на полотні, інший – різьба по дереву.

Дикий рис на бездонному озері, у якому і не купалися через це, посіяв мешканець також Скулина, аби дикі качки мали де ховатися у заростях. Рис же росте з такою швидкістю, що і озеро погубив. На дні – кількаметрові запаси мулу, сапропелю, цінного добрива. Чистити озеро земснарядом (аіншого варіанту просто нема) забороняли екологи. Ольга Петрівна пригадує, як вони стверджували, що після втручання у природу може зникнути унікальна рослинність навколо озера. Ну тоді зникло озеро...

Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева скулинського, куди він вибирався на літо пасти худобу.

Про ці відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. Тут Леся почула про мавок, Того, що греблі рве, водяного та інших осіб з народної творчості, котрих опісля поселила у драмі-феєрії.

Нема вже на березі і хати дядька Лева, родичі перенесли її у село, зробивши з неї хлівчик. Про хату нагадує лише знак. Такий, мабуть, поставлять і на місці, де було озеро Нечимне.

Ще є 300-літній дуб, описаний у «Лісовій пісні», криниця тих же часів. І туристи таки їдуть не таблички читати на місці зниклих артефактів, не копії документів у музеї, бо в Колодяжному – меморіальні речі.

Туристи їхали б побачити первісну природу, яка надихнулаЛесю на створення шедевру. Чи поїдуть тепер, після зникнення Нечимного, ще питання.