![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pictermanOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
noddeat at Climbing the Top of Germany III: від вершини до Вінернойштадтської хати
noddeat at Climbing the Top of Germany III: від вершини до Вінернойштадтської хатиСпуститися я вирішив через Австрію до озера Айбзе (973 м), шо мало зайняти менше часу, ніж підйом. В теорії.
Шлях ішов через віа феррату під назвою Stopselzieher Steig в бік Вінернойштадтської хати (Wiener-Neustädter Hütte). У цій хаті я думав або переночувати, або пересидіти, якщо місць не буде. Оптиміст!
1,75 години? Дуже смішний анекдот!
Перше, що бачиш — закинуту станцію Тірольської цуґшпіцейської канатки. Пам’ятаєте, на іншому боці гори колишня станція залізниці? І от шо зробив Шенґен — перемістив обидві станції ближче до вершини на єдине плато (вдалині на фото видно, куди).
На відміну від німецького будинку, цей не використовується ніяк, а просто іржавіє
Внизу — Ервальд і початкова станція канатки:
Величний хребет, яким я піднімався на Цуґшпіце:
Чим нижче, тим хуйовіша стає дорога:
Сонце падає:
Спускатися віа ферратою в десять разів важче, ніж підніматися. Чому? Сильне навантаження на коліна, ти мусиш постійно ногами гальмувати, шоб не покотитися донизу.
Отой будиночок з зеленим дахом — Вінернойштадська хата. Шось вона не наближається і не наближається :(
Сонце падає, а сили покидають мене. Мене починають брати сумніви, чи я дійду сьогодні до хати.
І тут пішов їбучий дощ, а до хати лишалася половина шляху. Який, на щастя, почав іти через мікропечери — дірки у горі. Я зрозумів, що іти уночі під дощем із низькими шансами потрапити до хати (зачинилися певно вони вже там, подумав я) бажання є все менше, дійшовши до більш-менш пласкої печери, я розклав рюкзак і заснув.
Із сходом сонця о шостій ранку я продовжив сходження. Ось печера, в якій я ночував:
Далі шлях ішов через шось, шо раніше було снігом. У це складно повірити, але це з оцієї скелі я щойно спустився:
Місцями траплялися снігові поля із дуже, дуже старого снігу, перетинати які доводилося дуже повільно, щоб не зірватися. У мене були кішки (не забув цього разу), але вдягати їх заради 10 метрів було ліньки.
Уже на підході до хати стали з’являтися люди.
— З тобою все ок, треба допомога?
— Нє, а шо?
— Це ти та людина, що вчора о 21 спускалася з Цуґшпіце та переночувала в горах?
— Так. Так, а мене було видно?
— Вся хата тебе бачила.
І, як виявилось, переживала. Намети чи інша open air ночівля у Альпах не практикується: погода є непередбачливою, та й зайвий вантаж тяжко носити, тому ночуюють тут виключно у хатах або так званих біваках — вагончиках з ліжками усередині та дровами для розпалення печі. Я виявився місцевою зіркою через те, що переночував у печері:
На відміну від хати Кнорра, джерела води тут немає, а тому туалет «Ukrainian village style» з характерним запашком, а вода була виключно у вигляді пляшок мінералки. Утім, їжа (бутерброди) і кава була, а це найголовніше, бо свій запас я від стресу з’їв.
Вінернойштадтська хата збудована була у 1884 році Австрійським туристичним клубом, секцією міста Вінер-Нойштадт, назва якого дослівно означає Новий Відень, а знаходиться воно в Нижній Австрії, у 50 км від Відня. Потім її кілька разів розширювали, нинішня будівля походить з 1913 року. Прихід нацистів до влади в Німеччині вдарив по хаті дуже сильно, адже за проїзд у Австрію треба було платити податок у 1000 марок. Анексія 1938 року не виправила ситуацію: тепер ця хата опинилася у військовій закритій зоні, прохід в її бік був заборонений і з австрійського боку теж. По війні знову ця хата почала працювати, а в 1954 році її стала тримати віденська секція Австрійського туристичного клубу, у 2001 вона також стала її офіційним власником.
Більшість відвідувачів Вінернойштадтської хати ідуть у протилежний бік, до вершини Цуґшпіце, а спускаються канатною дорогою: так менше напруження на ноги. Що ж, а я іду далі, в бік Німеччини:
Ось це гірське озеро буде кінцевим пунктом, звідки іде автобус до Ґарміша:
Далі буде...
Шлях ішов через віа феррату під назвою Stopselzieher Steig в бік Вінернойштадтської хати (Wiener-Neustädter Hütte). У цій хаті я думав або переночувати, або пересидіти, якщо місць не буде. Оптиміст!
1,75 години? Дуже смішний анекдот!
Перше, що бачиш — закинуту станцію Тірольської цуґшпіцейської канатки. Пам’ятаєте, на іншому боці гори колишня станція залізниці? І от шо зробив Шенґен — перемістив обидві станції ближче до вершини на єдине плато (вдалині на фото видно, куди).
На відміну від німецького будинку, цей не використовується ніяк, а просто іржавіє
Внизу — Ервальд і початкова станція канатки:
Величний хребет, яким я піднімався на Цуґшпіце:
Чим нижче, тим хуйовіша стає дорога:
Сонце падає:
Спускатися віа ферратою в десять разів важче, ніж підніматися. Чому? Сильне навантаження на коліна, ти мусиш постійно ногами гальмувати, шоб не покотитися донизу.
Отой будиночок з зеленим дахом — Вінернойштадська хата. Шось вона не наближається і не наближається :(
Сонце падає, а сили покидають мене. Мене починають брати сумніви, чи я дійду сьогодні до хати.
І тут пішов їбучий дощ, а до хати лишалася половина шляху. Який, на щастя, почав іти через мікропечери — дірки у горі. Я зрозумів, що іти уночі під дощем із низькими шансами потрапити до хати (зачинилися певно вони вже там, подумав я) бажання є все менше, дійшовши до більш-менш пласкої печери, я розклав рюкзак і заснув.
Із сходом сонця о шостій ранку я продовжив сходження. Ось печера, в якій я ночував:
Далі шлях ішов через шось, шо раніше було снігом. У це складно повірити, але це з оцієї скелі я щойно спустився:
Місцями траплялися снігові поля із дуже, дуже старого снігу, перетинати які доводилося дуже повільно, щоб не зірватися. У мене були кішки (не забув цього разу), але вдягати їх заради 10 метрів було ліньки.
Уже на підході до хати стали з’являтися люди.
— З тобою все ок, треба допомога?
— Нє, а шо?
— Це ти та людина, що вчора о 21 спускалася з Цуґшпіце та переночувала в горах?
— Так. Так, а мене було видно?
— Вся хата тебе бачила.
І, як виявилось, переживала. Намети чи інша open air ночівля у Альпах не практикується: погода є непередбачливою, та й зайвий вантаж тяжко носити, тому ночуюють тут виключно у хатах або так званих біваках — вагончиках з ліжками усередині та дровами для розпалення печі. Я виявився місцевою зіркою через те, що переночував у печері:
На відміну від хати Кнорра, джерела води тут немає, а тому туалет «Ukrainian village style» з характерним запашком, а вода була виключно у вигляді пляшок мінералки. Утім, їжа (бутерброди) і кава була, а це найголовніше, бо свій запас я від стресу з’їв.
Вінернойштадтська хата збудована була у 1884 році Австрійським туристичним клубом, секцією міста Вінер-Нойштадт, назва якого дослівно означає Новий Відень, а знаходиться воно в Нижній Австрії, у 50 км від Відня. Потім її кілька разів розширювали, нинішня будівля походить з 1913 року. Прихід нацистів до влади в Німеччині вдарив по хаті дуже сильно, адже за проїзд у Австрію треба було платити податок у 1000 марок. Анексія 1938 року не виправила ситуацію: тепер ця хата опинилася у військовій закритій зоні, прохід в її бік був заборонений і з австрійського боку теж. По війні знову ця хата почала працювати, а в 1954 році її стала тримати віденська секція Австрійського туристичного клубу, у 2001 вона також стала її офіційним власником.
Більшість відвідувачів Вінернойштадтської хати ідуть у протилежний бік, до вершини Цуґшпіце, а спускаються канатною дорогою: так менше напруження на ноги. Що ж, а я іду далі, в бік Німеччини:
Ось це гірське озеро буде кінцевим пунктом, звідки іде автобус до Ґарміша:
Далі буде...
