Василий БУДИК: Ровно год назад я попал в плен - Блоги - GLAVPOST.COM

http://glavpost.com/post/3may2015/blogs/29847-vasiliy-budik-rovno-god-nazad-ya-popal-v-plen.html?_utl_t=lj Василий БУДИК: Ровно год назад я попал в плен - Блоги - GLAVPOST.COM





"В этот день год назад, 2 мая 2014 я попал в плен.

Ночью я приехал из Киева, где у меня были очень важные встречи по ситуации в Донбассе. А уже с обеда за мной было установлено наблюдение сепаратистов.

К 17 часам они приняли решение меня арестовывать. Как позже я узнал, информацию обо мне они получили от одного из тех кто был в то время рядом со мной. У этого человека были свои планы на эту ситуацию, и я очень сильно мешал.

Уже утром 3 мая начался ад.

Для начала мне пробили колени, и нанесли еще 4 ножевых удара в ноги, затем сломали грудную клетку и до 9 числа разговор "по душам", да так что один из бойцов уже не выдержал что просто предложил меня пристрелить по тихому.

Отдельное спасибо хотел бы сказать тем ребятам что не предали, помогли спасти мою семью, и в тяжелых условиях сумели вывести мою жену и дочь. А затем все три месяца поддерживали их и вернули мне уже после плена.

Могу сказать что именно молитвы тысяч людей к Всевышнему, позволили мне и тем ребятам что были со мной, остаться в живых и сохранить рассудок.

Спасибо Вам друзья что Вы есть!"

"Дідиваівалі"

Киянин по пунктах пояснив, чому і як варто переходити на українську мову

Originally posted by asya_kalyaskina at Киянин по пунктах пояснив, чому і як варто переходити на українську мову

Українці в Україні повинні розмовляти таки українською. Чому це важливо, написав користувач у мережі Facebook, відомий у столичних субкультурних колах як Зен.

Колись він і сам послуговувався російською. Свої теперішні судження про мовне питання він виклав у профілі під іменем Zen Antipop. Пояснює, чому це питання важливе, а також - як легше наважитись і почати говорити українською:

Звісно ж, слід володіти якомога більшою кількістю різних мов. Це зручно й корисно. Але вкрай важливо не тільки знати, але й активно та щоденно послуговуватися мовою своєї країни. Спробую коротко обґрунтувати цю тезу.

ЧОМУ ВАРТО СПІЛКУВАТИСЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ?

1. По-перше, це красиво! Українська є не лише однією з найдавніших, але й чи не наймелодійнішою мовою світу.

2. Це додає вам шарму. Бо російською навіть останній лугандонець може, і друг стєпєй калмик. А от гарною українською...

3. Це стильно й концептуально: жити в окремій країні та спілкуватися окремою від усіх мовою, а не мовою сусідньої держави, наприклад.

4. Це добре для економіки. Що більше людей спілкуються виключно українською, то більша потреба в іноземних компаній адаптувати свої продукти під нашу мову. А то не лише створює додаткові перепони для конкурентів наших фірм (а отже певним чином захищає наш ринок, що в епоху глобалізації є вкрай важливим), але й також надає можливість заробити нашим людям і компаніям, зокрема - надаючи послуги з тієї адаптації.

5. Це захищає наш інформаційний простір не лише від проникнення в нього недружньої пропаганди, але й ускладнює збір даних з боку ворожої розвідки. Особливо це стосується чутливих сфер, як то радіоперемовини військових, тощо. Але й відкритих джерел це стосується не менше.

6. Це забезпечує зв'язок поколінь і безперервність культурного й історичного спадку народу України. Навіть якщо ваші батьки є російськомовними, то їхні батьки швидше за все були україномовними, так само як і всі попередні покоління вашої родини. Навіть пращури педставників інших національностей, які споконвічно жили на нашій землі, поряд зі своєю національною мовою говорили ще й українською. Зокрема це стосується євреїв. Та й навіть якщо ваша родина - етнічні росіяни й усі ваші пращури володіли лише російською, то зараз саме час особисто вам започаткувати нову родинну традицію. Чому ні? Адже ваша родина й нащадки будуть жити тут, тож інтереси України - це й їхні інтереси також!

7. Якщо ми самі, живучи в себе вдома не шануємо власну історію, культуру й мову, як нас будуть поважати інші народи? Не треба буде пояснювати іноземцеві (зокрема й росіянину), чому ти українець з України розмовляєш лише російською. Також це змушуватиме іноземців, що приїздять в Україну вчитися, працювати або жити, вивчати саме українську, а не російську.

8. Як показують останні події, занадто багато говорити російською небезпечно - вас можуть на цій підставі прийти "визволяти" зелені чоловічки путлєра, навіть якщо ви цього насправді не бажаєте. Крим, а особливо Донбас, вже догралися - не повторюйте цих помилок!

А зараз кілька порад щодо того, ЯК ПОЛЕГШИТИ СОБІ ПЕРЕХІД НА УКРАЇНСЬКУ:

1. Не соромтеся того, що ви наразі не надто досконало вмієте говорити українською. Якщо ви не робитимете це регулярно, то ваше вміння НІКОЛИ не вдосконалиться. Єдиний спосіб оволодіти мовою - це регулярно її застосовувати. Що більше ви говоритимете українською, то легше й краще вам це вдаватиметься.

2. Більше читайте українською. Купуйте українські книжки, газети та журнали, дивіться українські передачі, слухайте україномовне радіо. Дивіться фільми українською. Або такі, що дубльовані українською (тим паче, що професійний український дубляж часто є кращим за російський). В кінотеатрі йдіть на україномовний сеанс. Коли завантажуєте кіно з інтернету, шукайте копію з українським дубляжем. До речі, її дуже легко знайти. Майже всі фільми, наприклад, на ex.ua мають копію, де є кілька звукових доріжок, серед яких дуже часто є українська. Під час перегляду обирайте саме її.

3. Якщо вам психологічно (або з інших причин) важко одразу перейти на тотальне спілкування українською, робіть це частково та/або поступово. Наприклад, почніть спілкуватися українською в себе в родині, або серед найближчих друзів. Або, коли потрапляєте у нове коло спілкування - спілкуйтесь одразу українською. Якщо вас не знали раніше, ні в кого не виникне здивування та зайвих запитань на кшталт, "чего это ты вдруг по-украински заговорил?" Або спілкуйтеся виключно українською з незнайомими людьми - в транспорті, на вулиці, в магазині чи в ресторані, під час спілкування з операторами гарячих ліній, з міліцією та іншими держслужбовцями тощо. Це не лише полегшить вам психологічний перехід на мову, але й сприятиме відновленню україномовного навколишнього середовища. Бо досі, зокрема в Києві, панує феномен, що навіть коли людина вдома та з друзями спілкується природньо українською, то у громадських місцях та/або на роботі все одно переходить на російську (бо "так заведено"). Маємо змогу створити протилежний тренд.

4. Якщо не можете українізуватися самі, українізуйте своїх (майбутніх) дітей. Купуйте їм українські дитячі книжки, показуйте україномовні мультики, тощо. Віддайте їх до українського садочку, школи, класу. Всіляко плекайте їхню любов та повагу до української мови, історії, традицій, культури.

5. Коли ви за кордоном, розмовляйте лише українською. Тоді вас не переплутають з росіянами, яких в світі зараз люблять ще менше, ніж раніше. Не будьте схожим на "русо-турісто"!

6. Почніть писати виключно українською. Наприклад ділові листи, або у твітері.

7. Крім того, українізуйте речі навколо себе:
- змініть інтерфейс телефона, інших ґаджетів, комп'ютера, веб-сайтів і соцмереж на українську. Наприклад, всі девайси від Apple завжди підтримували українську мову "з коробки" й не потребують додаткового її встановлення - просто поміняйте мову інтерфейсу в налаштуваннях і все. Facebook, twitter і навіть ВК й Одноклассники мають українську локалізацію (хоча останніми двома не рекомендує користуватися навіть СБУ)
- в банкоматі, таксофоні та скрізь, де є можливість, обирайте українську. Де нема - запитуйте у власників, чому, й вимагайте, щоб було.
- коли шукаєте щось у Ґуґлі чи де-інде, шукайте спочатку українською. Не хвилюйтеся, Ґуґл розумний і навіть російськомовні результати ви не пропустите, якщо вони будуть релевантні вашому запиту. Коли юзаєте Вікіпедію, заходьте спершу на українську версію, а на іншомовну лише, якщо такої статті в українській нема або ж інформації в ній не достатньо. Як альтернативу зразу раджу не російську, а англійську версію - вона зазвичай повніша й об'єктивніша, особливо зі спірних питань. Оці запити та фактичні переходи на україномовні сайти або їхні версії є вкрай важливими для підвищення статусу української у кіберпросторі, бо статистика все це враховує.
- коли пишете оголошення чи табличку, пишіть українською. Навіть якщо це напис на вашому гаражі або оголошення в вас у під'їзді.

Гадаю, ви зрозуміли ідею. Можна ще багато чого тут вигадати. І все це легко перетворити на веселу гру й навіть змагання. Хоча б і на змагання із самим собою. А головне, якщо ми самі почнемо усе це робити, жодних зусиль держави у цьому потрібному напрямку не знадобиться. Ми ж із вами вже переконалися, що суспільство діє значно швидше й дієвіше за державу. До того ж, у держави зараз є завдання важливіші. Люстрація, наприклад.

І ще. Якщо ви бажаєте любити Україну виключно або здебільшого російською (чи будь-якою іншою мовою) - це ваше право, я на нього не посягаю. Робіть як вважаєте за потрібне. Але перед тим все ж перечитайте ще раз перші 8 пунктів цього допису й пообіцяйте мені подумати про викладені там думки, гаразд?

P.S. І дуже прошу, МАКСИМАЛЬНО РОЗПОВСЮДЖУЙТЕ цей текст і ці ідеї! Можна навіть без посилання на мене. Головне - результат! А він неодмінно буде!

Слава Україні!

источник

Timeless Chesterfields - Behind the scenes of our photo shoot

"Борислав, свердловина №1606" (Watch on YouTube)

Олег ПОКАЛЬЧУК: Нагорода і покарання

Нас колись вчили, що в житті завжди є місце подвигу.
Коли трапляється виверження, повінь або, до слова сказати, землетрус, люди в точно такій же пропорції поводяться боягузливо і героїчно, благородно і підло. Їх іноді якось відзначають. Але ж ні нагороди, наприклад, «За перемогу над долею». Над стихією не може бути перемоги, є тільки виживання. Чи то справа - війна. З часів Гомера вона в надлишку породжує їх - живих, мертвих, фальшивих, справжніх, забутих або замовчуваних. Тобто Героїв. Суспільство дивується, жахається, захоплюється і справедливо хоче якомога більше нагород для них. Насправді воно щиро хоче для них всього найкращого, це ж його діти. Але нагорода - яка-небуть різнобарвна ганчірочка або блискучий шматочок металу - це ж просто символ, «відзначка». Як було спочатку - замінник якоїсь княжої-баронської грамоти з печаткою, всього лише формальний знак того, що дана людина має довічне право на відповідні привілеї, надані йому вдячними громадянами. Війна триває, заслужено (і немає) привілейованих стає більше, сенс винятковості тьмяніє, кошти на бонуси тануть. Держава винаходить і штампує нові нагороди, одна інший нарядно. Держава перетворюється на фальшивомонетника, оскільки починаючи з певного часу ці нагороди нічим матеріально уже не забезпечені, крім власної нарядності. І, зрозуміло, почесності, яка грошей не варто. Це на всіх війнах так, не тільки на нашій. Держава потім цинічно і урочисто надуває щоки і за допомогою своїх культурних міністрів починає втирати народу, що не в грошах щастя, що слава, шана і повага - це те, до чого і повинен прагнути справжня людина, а гроші? Ой, та про що ви говорите. Залиште вже це клопітка і невдячна справа нам, бідним ковбоям шкіряних крісел, пітним пильщика бюджетів та огрубілим дояркам грантів. Та тварі ви після цього, панове Держава. Безнадійні причому. Якби у вас були мізки і чуйка, як у ваших цивілізованих колег, ви б відчули межа, за яку заходити не можна. Ваше соціальний і культурний невігластво - це не виправдання, а обтяжуюча обставина. У вас були десятиліття на навчання, навіть з урахуванням того, що вас, дебілів, життя весь час залишала на другий рік. Люди ж сприймають недоумство не як недоумкуватість, а виключно як злий усмисл, і бити будуть боляче не по статтях бюджету, а за вашими розгубленим особам. Справа вже навіть не в тому, що потрібно більше нагород. І навіть не в тому, що вони повинні представляти собою статус носія, а не символ відмазки. Ви не замислювалися над тим, звідки саме походить військовий героїзм бійців і їхніх прямих командирів? Не в людському аспекті, а в ситуативному? Відповідь дуже неприємний. З бездарності, боягузтво або зради їх вищестоящого начальства, який не зумів організувати відступ, оборону чи наступ таким чином, щоб мінімізувати втрати. «Масовий героїзм радянських солдатів» - це історично людоїдська стратегія завалювання супротивника мільйонами трупів, щоб по них потім квапливо дійшов до Берліну, «віджимаючи» території у союзників. Тому така велика кількість радянських військових нагород. Тому така велика кількість непокараних військових злочинців. Тому така жахлива, наростаюча у своїй параноїдальною злобі - брехня, викривляє не лише історію, а й самі поняття честі, достінства і справедливості. Кажуть, що кількість потопаючих людей, доброзичливо виштовхує на берег дельфінами, еквівалентно кількості потопаючих, заштовхували ними подалі у відкрите море. Ті, що вижили відповідно створюють благородний міф про винятковому гуманізмі цих дивних ссавців, оскільки потопельники заперечити не можуть. Дельфінам все одно, в якому напрямку вести гру - вони в своїй стихії. Але людиноподібна проекція надає ситуації той банальний лірико-драматичний відтінок, який підвищує самооцінку живуть на суші, залишаючи їх в солодкому невіданні щодо інших варіантів власної долі. Новітня українська військово-політична історія потихеньку починає створювати такий же мерзенний пострадянський міф про героїв, тільки й шукають, де б ще померти, і ще більш героїчних їх начальниках, які надають їм для цього всі можливості. І за замовчуванням пропонуючи версію, що їх самі-самі вищі - ті й зовсім бездоганні небожителі, а відтак - недоторканні. Але суспільство вже не вимагає нагород для героїв. Це медійний дискурс, він, безумовно важливий, але в процентному співвідношенні він нікчемний. Суспільство вимагає покарання для злочинців. І суспільство за десятиліття вивчило, що, починаючи зі справи Гонгадзе і закінчуючи торішньої травневої Одесою (всі організатори та ідеологи антиМайдан, хто збирав наметове містечко біля ОДА 26 січня, а потім - на Куликовому полі, все жіви- здорові) - вивчило, що злочинців у нас не карають. Їх в кращому випадку затримують, ніжно потримають там за якісь місця, і гуманно відпускають в бігу або готуватися до майбутніх виборів. З силовиками і того простіше. Страшна, всім відома військова таємниця те, що в міністерствах питома вага бариг в погонах не зменшується. Просто відбувається внутрішня ротація і легке косметичний омолодження за рахунок красномовних цивільних спритників. Трошки науки. Життя як нагорода сприймається на тлі смерті. Військова нагорода сприймається як доказ смерті покараного таким чином ворога. Завдання ворога полягає в тому, щоб ми відмовилися від свого способу життя. А ні - так і від життя взагалі. Ще кілька місяців тому було недоречно говорити про внутрішнього ворога, який буде робити все, щоб не відбулися реформи, щоб не змінилася система влади в країні, інакше він нас вб'є шляхом надіслання на вірну смерть. Відносне затишшя на фронті дозволяло припустити, що, користуючись тактичною перевагою, з цим внутрішнім ворогом розберуться по повній. Ага, як же. Два, здавалося б, далеко віддалених один від одного маркера ситуації - історія з ДУК ПС і показання Фірташа - показали, що висаджування патріотичних кущів калини над вигрібними ямами української політики всього лише вказує точнеее: лайно знаходиться тут. Будь-яка влада, нездатна знайти і покарати винних всередині себе так, щоб суспільство це зрозуміло і прийняло - приречена. Барижіть філософія дрібних кіоскерів, хоч би й викладена гарною англійською, змушує кривитися навіть побачили види натовських генералів. Я вам гірше скажу. Нагорода і покарання недостатні, щоб навчити новому соціальному поведінці. Люди набувають нового поведінка завдяки імітації, слідування успішний приклад. Один з проявів імітації - ідентифікація. Це процес, у якому особистість запозичує думки, почуття або дії від іншої особистості, яка виступає в якості моделі. Спочатку суспільство вимагало ефективного законодавця, потім - суддю, тому прокурора. Дуже схоже на те, що в суспільстві виник і розвивається сильний запит на ефективного ката. Це не обов'язково має бути дядько з дірчастим мішком на голові і сокирою, тим більше що говорить балаклава вже дискредитована як символ політичних очікувань. І не кінематографічно стероїдний снайпер в заморському камуфляжі, помітному за два квартали. Будь-який політик, швиденько пред"явить «граду і миру» багате намисто з генеральських погонів різних відомств, стане народним кумиром. Якщо встигне і сам до той час не поповнити колекцію. Справа зовсім не у заколоті, палацовому перевороті та інших «лякалки», з допомогою яких силовики успішно розводять на владу боягузливих цивільних. Всі ці дійства часто якраз покликані приховати винних і призначити інших, просто у нас повстання пішло «не за планом» а по правді, і народ в нього дійсно повірив, опинившись проблемою для швиденько перефарбувалася уркаганів. Зворотного шляху вже не буде. Краща нагорода героям - це жорстоке, саме дуже жорстоке покарання тих, хто привів їх до ситуації, в якій єдиним виходом було - проявляти героїзм. Залиште собі медалі. Пред'явіть нам скальпи.

(no subject)

Дідиваівалі -2