Якщо визначати грубо, то на Майдані були присутні чотири типи людей:
Люди вигоди – це політики та громадські діячі, для яких повстання було лише засобом для досягнення їх особистих та кар’єрних інтересів. Вони були найкраще організовані, мали найбільші матеріальні ресурси, публічне ім’я, багато років грали роль «легальної опозиції», мали потужні зв’язки з діючою владою, тому без проблем стали на чолі повстання. Організували встановлення сцени і звукоапаратури, біотуалети, кухні, орендували приміщення для розміщення протестуючих. Три головні опозиційні політики – Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок – ставши на чолі повстання, від імені повстанців вели переговори з владою, домовлялися і торгувалися, представляли повстанців на міжнародній арені. Юлія Володимирівна Тимошенко, номінальний лідер опозиції, хоча перебувала на той момент у тюрмі, теж була присутні на Майдані – у вигляді величезного портрету на новорічній ялинці. Конфлікт всередині повстанського руху, який стався навколо встановлення її зображення над Майданом, наочно показав, наскільки сумнівним є відношення основної маси Майдану до своїх «лідерів». Тим не менш, вони залишалися на чолі майже до кінця, поки не втекли в найнебезпечніший момент. Хоча Майдан знав ціну цим людям з самого початку, боротися проти Януковича разом з ними було краще, ніж без них – вони були джерелом ресурсів, і, як представники парламентської опозиції, давали протесту формальну легальність. А легальність протесту дуже цінувалася, особливо на його початку.
«Люди вигоди» найбільше стримували повстанців. Оскільки вони були частиною владної системи, то не менше Януковича зацікавлені, щоб ситуація залишалася під контролем і не розгойдувалася, не перетворювалася у справжню революцію. Коли першого грудня повстанці взялися штурмувати Адміністрацію Президента, керівники опозиції наступного дня виставили охоронців з числа підконтрольних майданівців, аби ті захищали Януковича від повторення штурму. Вони повертали владі полонених майданівцями міліціонерів і тітушок, домовлялися про поступки з боку революціонерів, про здачу барикад і захоплених будівель. Коли повстання народило першого неформального лідера, – Дмитра Яроша, командира «Правого Сектора», «люди вигоди» так і не пустили його на сцену поруч із собою, не долучили до відкритих переговорів з владою.
Другий тип людей, які брали участь у Майдані – іноземні агенти.
Іноземні агенти – це професійні громадські активісти, які ведуть свою діяльність за рахунок (як правило) американських чи європейських грантів. Через правозахисні центри, благодійні фонди, завдяки семінарам і спеціалізованим громадським кампаніям, до яких вони залучають журналістів, адвокатів, суддів, вчителів та інші суспільно-впливові категорії громадян вони формують розгалужену мережу. Ця мережа годується іноземними коштами і пропагує офіційну західну ідеологію – лібералізм та «права людини». Ця ідеологічна агентура має значні матеріальні та інформаційні ресурси, працює ґрунтовно, з дальнім прицілом, формується десятиріччями. Особливістю західних агентів є те, що хоча більшість з них щиро люблять Україну, західні країни вони люблять все ж значно більше. Представники іноземної агентури, молоді політики – Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Мустафа Наєм, Сергій Лещенко та інші, – зіграли ключову роль у початку «Євромайдану». Відмова Януковича підписати Договір про асоціацію з ЄС дала їм зручний привід для того, щоб заявити про себе. Вони зібрали «Майдан без політиків», на сцену якого не пускали інших політиків, крім себе. Проте, як тільки протест почав виходити за мирні рамки, при перших серйозних сутичках, коли згоріли міліцейські автобуси, молоді політики одразу забули, що вони лідери, і знову стали просто журналістами, неупередженими спостерігачами, які ні за що не відповідають. Деякі з них взагалі зникли, і з’явилися на людях вже навесні, після перемоги повстання, аби знову стати політиками і піти у владу в списках «старих лідерів», яких вони нещодавно намагалися потіснити.
Третя категорія громадян, яка брала участь у революції – це були люди ідеї.
Окремий клас людей ідеї в Україні був, по суті, народжений «Помаранчевою революцією» 2004 року. Хоча той «Майдан» призвів лише до декоративної зміни влади в державі, він глибоко перетрусив українське суспільство, створив простір для діяльності низових самоорганізованих об’єднань, дав їм дієві механізми громадського впливу – намети, мітинги, ЗМІ, суспільний тиск. За час між двома революціями, тобто за 9 років, прошарок громадян, задіяних у низовій боротьбі за права і свободи, розвинувся і закріпився, такі люди отримали назву «активісти». Дехто з них мав ідеологічне забарвлення, дехто не мав. Дехто мав відношення до іноземних фондів, а хтось діяв лише за власною ініціативою та за власний кошт. Хтось діяв виключно у правовому полі, хтось активно використував кулаки. Хтось був «правозахисником», хтось – «політиком», хтось – «журналістом», але об’єднувало їх одне – вони всі спиралися на громадянське суспільство, яке потроху розвивалося в Україні. Оскільки «активісти» перебували на вістрі боротьби, вони першими усвідомили, що корінь всіх проблем у самій державній системі, тому вони приєднувалися до будь-якого вуличного руху, спрямованого проти влади Януковича на протязі всієї його каденції – від «Податкового майдану» в 2010 до «Євромайдану» в 2013 включно, навіть якщо не поділяли їх ідейної направленості. І, на відміну від основної маси протестувальників, для яких задовільнення їх конкретних вимог означало кінець боротьби, для активістів це був тільки початок.
Люди ідеї мали великий досвід протистояння з режимом, тому, на відміну від інших громадян, менше всього сподівалися на мирні методи. Адже останній мирний, законний протест, який змусив владу піти на принципові поступки, стався аж у 2004 році, і з тих пір Янукович все менше і менше піддавався на публічний тиск і зважав на громадські акції.
Четвертий тип людей, що взяли участь у повстанні, це люди імпульсу – власне, народ, розлючені громадяни.
«Євромайдан» вперше за 9 років ідейно об’єднав увесь український протестний електорат, бо у спрощеній масовій свідомості Москва бачилася джерелом більшості проблем, а Європа – способом їх вирішення. І на загал, не залежно від нюансів, більшості хотілося бути подалі від Москви і ближче до Європи. Коли ж «Беркут» застосував насилля до протестуючих, на площу вийшли навіть ті, хто не підтримував євроінтеграцію, бо мова зайшла вже про основні громадянські права – право на вільне волевиявлення й право на захист. Чим більших масштабів набувало протистояння, тим більше людей втягувалося у нього. Кожен приносив на площу свою власну образу, у кожного за спиною була своя історія несправедливості, яку довелося стерпіти від правлячого режиму: втрачене майно, загублене в міліцейському відділку здоров’я, пережите приниження, неправосуддя тощо. Саме ці люди, неофіти революції, склали основну її частину, її плоть. Вони побачили свій шанс хоча б так – каменем в міліціонера – відплатити владі за пережите гноблення. Ними рухала не ідеологія, а звичайне людське бажання справедливості й кращого життя. Вони дали протесту легітимність, бо їх масова присутність була найголовнішим аргументом на користь того, що тут втілюється саме воля народу, а не задум конкретних політиків чи політичних сил. Вони стали основною піхотою в битвах на барикадах. З рештою, вони винесли на собі основний тягар боротьби, саме їх присутність стала запорукою перемоги.
/Дмитро Різниченко, "Новий Вогонь", ч.1, р.4/
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
