![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
І. «Моє життя і робота» Генрі Форд
Jun. 5th, 2016 05:53 pm• • •
Глава 1. На початку великого шляху
31 травня 1921 року Автомобільна компанія Форда випустила автомобіль № 5 000 000. Тепер він стоїть у моєму музеї поруч з маленькою візком з бензиновим двигуном, з якого я почав своє виробництво і який навесні 1893 года вперше зрушив з місця, на моє превелике задоволення. Я прокотився на ній в той самий час, коли в Дірборн прилетіли вівсянки, а вони завжди прилітають 2 квітня. Між машинами немає нічого спільного — ні зовні, ні за внутрішньою будовою, ні за матеріалом. Тільки головна схема дивним чином майже не змінилася — за винятком деяких «завитків», які ми викинули з нашого автомобіля. Той маленький старий візок, незважаючи на свої два циліндра, розганявся до двадцяти миль на годину і пробігав, при своєму дванадцатілітровом бензобаку, повних шістдесят миль. З того дня вона зовсім не змінилася. Загальна схема автомобіля змінювалася набагато повільніше, ніж технології і матеріали. Звичайно, і вона була вдосконалена: сучасний «форд», тобто модель «Т», має чотири циліндри, стартер і взагалі являє собою зручний і практичний в усіх відношеннях автомобіль. Він простіший свого попередника, але майже кожна його частина вже була в попередній моделі. Всі зміни ми вносили за результатами тестів, а зовсім не заради нововведень. Звідси я роблю важливий висновок: краще вкласти всі сили в удосконалення наявної хорошої ідеї замість того, щоб гнатися кожен раз за новою.
Я народився 30 липня 1863 року на фермі недалеко від Дірборна в Мічигані, і перше, що я пам’ятаю — це відчуття, що обсяг витраченої в господарстві праці значно перевершував результати. І сьогодні про селянське життя я думаю те ж саме. Існує легенда про те, що мої батьки були дуже бідні і їм доводилося туго. І правда, вони були небагаті, але про справжню бідність не було й мови. За мірками мічиганських фермерів вони були навіть заможними. Мій рідний будинок і тепер ще цілий і разом з фермою входить в мої володіння. Життя фермера змушувала мене винаходити все більш нові та досконалі транспортні засоби. На нашій фермі, як і на інших, доводилося багато займатися ручною працею. Уже з ранньої юності я думав, що багато чого можна робити інакше, краще. Тому я зайнявся технікою, та й мати моя завжди стверджувала, що я природжений інженер. У мене була майстерня з усілякими «залізяччям» замість інструментів ще до того, як я міг назвати що-небудь своєю власністю. У той час ще не існувало новомодних пристосувань — все, що у нас було, ми робили самі. Моїми іграшками служили інструменти, як і тепер. Кожен уламок машини був для мене скарбом. Найважливішою подією моїх дитячих років стала зустріч з локомобілем: це сталося миль за вісім Детройта, коли ми якось їхали до міста. Мені виповнилося тоді дванадцять років. Другим за важливістю подією, яка сталася в той же рік, були подаровані мені годинник. Я пам’ятаю ту машину, як ніби це сталося вчора. То був перший віз без коня, який я бачив у своєму житті. В основному вона приводила в рух молотарки і лісопилки і складалася з примітивною машини з котлом, ззаду ж були приладнані чан з водою і ящик з вугіллям. Локомобілі, які тягнули коні, я вже бачив раніше. У цього ж був ланцюг, що вів до задніх коліс підставки схожої на віз, на якій містився котел. Двигун розташовувався над казаном, і одна-єдина людина на платформі, стоячи позаду котла, загрібав лопатою вугілля і керував клапаном і важелем. Побудована ця машина була компанією Ніколса і Шепарда в Беттл-Крік. Все це я негайно дізнався. Машину зупинили, щоб пропустити нас з кіньми, і я, сидячи в возі, завів з машиністом розмова перш, ніж це побачив мій батько. Машиніст був дуже радий все мені пояснити, так як він дуже пишався своєю машиною. Він показав мені, як знімати ланцюг з рушійного колеса і як надягати невеликий ремінь, щоб приводити в рух інші механізми. Він розповів мені, що двигун робить двісті обертів на хвилину і що ланцюг можна від’єднати, щоб зупинити локомобіль, не заглушаючи двигуна. Останнє, хоча і в зміненому вигляді, є і в нашому сучасному автомобілі. Це пристрій не потрібний в парових машинах, які легко зупиняти і знову запускати, але дуже важливий в наших двигунах внутрішнього згоряння.
( Далі )Найважливішою подією моїх дитячих років
стала зустріч з локомобілем
стала зустріч з локомобілем
Глава 1. На початку великого шляху
31 травня 1921 року Автомобільна компанія Форда випустила автомобіль № 5 000 000. Тепер він стоїть у моєму музеї поруч з маленькою візком з бензиновим двигуном, з якого я почав своє виробництво і який навесні 1893 года вперше зрушив з місця, на моє превелике задоволення. Я прокотився на ній в той самий час, коли в Дірборн прилетіли вівсянки, а вони завжди прилітають 2 квітня. Між машинами немає нічого спільного — ні зовні, ні за внутрішньою будовою, ні за матеріалом. Тільки головна схема дивним чином майже не змінилася — за винятком деяких «завитків», які ми викинули з нашого автомобіля. Той маленький старий візок, незважаючи на свої два циліндра, розганявся до двадцяти миль на годину і пробігав, при своєму дванадцатілітровом бензобаку, повних шістдесят миль. З того дня вона зовсім не змінилася. Загальна схема автомобіля змінювалася набагато повільніше, ніж технології і матеріали. Звичайно, і вона була вдосконалена: сучасний «форд», тобто модель «Т», має чотири циліндри, стартер і взагалі являє собою зручний і практичний в усіх відношеннях автомобіль. Він простіший свого попередника, але майже кожна його частина вже була в попередній моделі. Всі зміни ми вносили за результатами тестів, а зовсім не заради нововведень. Звідси я роблю важливий висновок: краще вкласти всі сили в удосконалення наявної хорошої ідеї замість того, щоб гнатися кожен раз за новою.
Я народився 30 липня 1863 року на фермі недалеко від Дірборна в Мічигані, і перше, що я пам’ятаю — це відчуття, що обсяг витраченої в господарстві праці значно перевершував результати. І сьогодні про селянське життя я думаю те ж саме. Існує легенда про те, що мої батьки були дуже бідні і їм доводилося туго. І правда, вони були небагаті, але про справжню бідність не було й мови. За мірками мічиганських фермерів вони були навіть заможними. Мій рідний будинок і тепер ще цілий і разом з фермою входить в мої володіння. Життя фермера змушувала мене винаходити все більш нові та досконалі транспортні засоби. На нашій фермі, як і на інших, доводилося багато займатися ручною працею. Уже з ранньої юності я думав, що багато чого можна робити інакше, краще. Тому я зайнявся технікою, та й мати моя завжди стверджувала, що я природжений інженер. У мене була майстерня з усілякими «залізяччям» замість інструментів ще до того, як я міг назвати що-небудь своєю власністю. У той час ще не існувало новомодних пристосувань — все, що у нас було, ми робили самі. Моїми іграшками служили інструменти, як і тепер. Кожен уламок машини був для мене скарбом. Найважливішою подією моїх дитячих років стала зустріч з локомобілем: це сталося миль за вісім Детройта, коли ми якось їхали до міста. Мені виповнилося тоді дванадцять років. Другим за важливістю подією, яка сталася в той же рік, були подаровані мені годинник. Я пам’ятаю ту машину, як ніби це сталося вчора. То був перший віз без коня, який я бачив у своєму житті. В основному вона приводила в рух молотарки і лісопилки і складалася з примітивною машини з котлом, ззаду ж були приладнані чан з водою і ящик з вугіллям. Локомобілі, які тягнули коні, я вже бачив раніше. У цього ж був ланцюг, що вів до задніх коліс підставки схожої на віз, на якій містився котел. Двигун розташовувався над казаном, і одна-єдина людина на платформі, стоячи позаду котла, загрібав лопатою вугілля і керував клапаном і важелем. Побудована ця машина була компанією Ніколса і Шепарда в Беттл-Крік. Все це я негайно дізнався. Машину зупинили, щоб пропустити нас з кіньми, і я, сидячи в возі, завів з машиністом розмова перш, ніж це побачив мій батько. Машиніст був дуже радий все мені пояснити, так як він дуже пишався своєю машиною. Він показав мені, як знімати ланцюг з рушійного колеса і як надягати невеликий ремінь, щоб приводити в рух інші механізми. Він розповів мені, що двигун робить двісті обертів на хвилину і що ланцюг можна від’єднати, щоб зупинити локомобіль, не заглушаючи двигуна. Останнє, хоча і в зміненому вигляді, є і в нашому сучасному автомобілі. Це пристрій не потрібний в парових машинах, які легко зупиняти і знову запускати, але дуже важливий в наших двигунах внутрішнього згоряння.
