![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pictermanhttps://voxukraine.org/uk/urivok-z-knig-i-nila-fergyusona-ploshhi-ta-vezhi-sotsialni-zv-yazki-vid-masoniv-do-fejsbuku/
".......Ідея єдиної європейської валюти здавалась так званим énarques неймовірно привабливою — не в останню чергу й тому, що, на їхню думку, створення європейського центрального банку повинно було інституційно стримати Німеччину, чия економічна перевага дедалі більше зростала. Це стало головною причиною підписання Маастрихтської угоди.
Звісно, Британія також мала свою владну еліту. У 1960-х рр. журналісти Генрі Фейрлі та Ентоні Семпсон популяризували зневажливу назву, яку їй колись дав історик А. Дж. П. Тейлор, — «Істеблішмент». Та попри те, що представники британської влади були зв’язані давніми університетськими узами і мали однакові оксбриджські шарфики, усе ж таки вони були не такі однорідні, як їхні французькі колеги. Найкраще цю думку підтверджує уряд Тетчер, сформований у 80-х рр.: його особливістю було не лише те, що прем’єр-міністром стала жінка з провінційного Лінкольнширу (хоч і мала оксфордський диплом); у її уряді працювало так багато міністрів-євреїв, що це надихнуло на жарти про «старих естонців». Для Зіґмунда Варбурґа, чий банк S. G. Warburg (як і давніша фінансова установа N. M. Rothschild) став колискою найвидатніших прибічників Тетчер, було очевидно, що, як він зазначав у 1972 р., «економічний і грошовий союз неможливі без союзу політичного. Мені здається, що це Бісмарк завжди говорив про “das Primat der Politik über die Wirtschaft”, і сьогодні це так само справедливо, як і в його час». Саме консерватори в 1980-х рр. лібералізували лондонський Сіті та сприяли відродженню британського капіталізму. Вони були прибічниками європейської торговельної інтеграції і насправді творцями Єдиного європейського акту 1986 р., який лібералізував торгівлю. Однак вони ніяк не могли дійти згоди в питанні підтримки грошового союзу. Навіть перехідний МВК ішов усупереч афоризму Тетчер про те, що уряд не може «відбрикнутися від ринку». Поряд з економічними запереченнями були також і політичні. Ані лейбористські, ані консервативні політики не хотіли приєднуватися до системи, яка вимагала від них підпорядковувати свою макроекономічну політику німецькому центральному банку. І хоч Тетчер переїхала на Даунінґ-стрит, 10 через тридцять чотири роки після того, як завершилась Друга світова війна, пам’ять про неї лишилася надовго. Міністр від консерваторів Ніколас Рідлі був змушений піти у відставку в липні 1990 р., бо вимовив уголос те, що багато хто мав на думці: що проект грошового союзу — це «німецька афера, розроблена для того, щоб захопити всю Європу». Щотижневик Spectator проілюстрував це інтерв’ю карикатурою, на якій було зображено, як Рідлі домальовує до портрета Гельмута Коля гітлерівські вусики."
".......Ідея єдиної європейської валюти здавалась так званим énarques неймовірно привабливою — не в останню чергу й тому, що, на їхню думку, створення європейського центрального банку повинно було інституційно стримати Німеччину, чия економічна перевага дедалі більше зростала. Це стало головною причиною підписання Маастрихтської угоди.
Звісно, Британія також мала свою владну еліту. У 1960-х рр. журналісти Генрі Фейрлі та Ентоні Семпсон популяризували зневажливу назву, яку їй колись дав історик А. Дж. П. Тейлор, — «Істеблішмент». Та попри те, що представники британської влади були зв’язані давніми університетськими узами і мали однакові оксбриджські шарфики, усе ж таки вони були не такі однорідні, як їхні французькі колеги. Найкраще цю думку підтверджує уряд Тетчер, сформований у 80-х рр.: його особливістю було не лише те, що прем’єр-міністром стала жінка з провінційного Лінкольнширу (хоч і мала оксфордський диплом); у її уряді працювало так багато міністрів-євреїв, що це надихнуло на жарти про «старих естонців». Для Зіґмунда Варбурґа, чий банк S. G. Warburg (як і давніша фінансова установа N. M. Rothschild) став колискою найвидатніших прибічників Тетчер, було очевидно, що, як він зазначав у 1972 р., «економічний і грошовий союз неможливі без союзу політичного. Мені здається, що це Бісмарк завжди говорив про “das Primat der Politik über die Wirtschaft”, і сьогодні це так само справедливо, як і в його час». Саме консерватори в 1980-х рр. лібералізували лондонський Сіті та сприяли відродженню британського капіталізму. Вони були прибічниками європейської торговельної інтеграції і насправді творцями Єдиного європейського акту 1986 р., який лібералізував торгівлю. Однак вони ніяк не могли дійти згоди в питанні підтримки грошового союзу. Навіть перехідний МВК ішов усупереч афоризму Тетчер про те, що уряд не може «відбрикнутися від ринку». Поряд з економічними запереченнями були також і політичні. Ані лейбористські, ані консервативні політики не хотіли приєднуватися до системи, яка вимагала від них підпорядковувати свою макроекономічну політику німецькому центральному банку. І хоч Тетчер переїхала на Даунінґ-стрит, 10 через тридцять чотири роки після того, як завершилась Друга світова війна, пам’ять про неї лишилася надовго. Міністр від консерваторів Ніколас Рідлі був змушений піти у відставку в липні 1990 р., бо вимовив уголос те, що багато хто мав на думці: що проект грошового союзу — це «німецька афера, розроблена для того, щоб захопити всю Європу». Щотижневик Spectator проілюстрував це інтерв’ю карикатурою, на якій було зображено, як Рідлі домальовує до портрета Гельмута Коля гітлерівські вусики."
no subject
Date: 2018-11-29 03:30 pm (UTC)no subject
Date: 2018-12-01 10:33 am (UTC)no subject
Date: 2018-12-01 03:34 pm (UTC)